Комунальний заклад освіти "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 232 комбінованого типу" Дніпровської міської ради
 
ЛЕНІНСЬКИЙ РАЙОН


Сторінка психолога

 

ПРОБЛЕМИ ПОВЕДІНКИ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

КОЛИ ДИТИНА ЯБЕДА

Більшість батьків проти того, щоб дитина ябедничала. Од­нак не повинні залишати поза увагою інформацію, яку видає ябедник. Тому вони потрапляють у двоїсту ситуацію.

Зазвичай, ябедничають діти у віці до шести років. Таким дітям рідко роблять зауваження, хоча ця схильність не заохочу­ється. Батьки хочуть одержувати інформацію, але не схвалюють егоїстичних спонукань дитини (відчути себе значущішим, роз­дратувати брата або сестру тощо).

Більшість дітей «виростають» із необхідності ябедничати. За необгрунтовані обмови зазвичай карають того, кого об­мовили: найчастіше він знаходить спосіб помститися своєму кривдникові.

Як потрібно говорити?

Говори мені тільки в тому випадку, коли хтось когось кривдить або перебуває в небезпеці
Якщо ти ябедничаєш лише для того, щоб зробити при­крість сестрі, то знай, що я цього не люблю.
Якщо ти не впевнений, чи треба мені говорити про це, краще скажи.
Досліджуйте події, що змушують дитину ябедничати.
Заохочуйте доречні повідомлення: «Спасибі, що ти сказав, що брат пішов на річку, адже він міг потонути».

 

Як не потрібно говорити?

Ябед ніхто не любить. (Цим ви не навчите дитину розрізняти доречні й недоречні повідомлення.)
Я така рада, що ти сказала мені, що твій брат не чистив зуби. (Заохочувати «донесення» про дрібні порушення - не най­краща ідея. Ви виховаєте чудовисько.)
Ти гарно вчиняєш, коли говориш мені, що твій брат робить погано. (Не розпалюйте ворожнечу між дітьми.)

 

ЗАЗДРІСТЬ

Причини заздрості:

народження в родині молодшої дитини;
відчуття втрати уваги й любові близьких;
особисті невдачі (щось виходить гірше, ніж в інших);
втрата контролю (не може вплинути на розлучення своїх батьків, почуття заздрості до дітей, батьки яких живуть разом);
надмірна критика з боку батьків;
батьки, які заздрять іншим, тим самим підтримують за­здрісні думки у своїх дітей.

Як потрібно говорити?

Покажіть своє співчуття й досліджуйте проблему. Не че­кайте, що дитині одразу полегшає.
Можна сказати: «Ти права, з народженням молодшого брата в тебе з'явилося багато обов'язків. Ти мені дуже допо­магаєш, ми всі дуже вдячні тобі».
Заохочуйте свою дитину, нагадуючи їй про минулі успіхи.
Учіть дитину переборювати заздрість.

 

 

Як не потрібно говорити?

Таке життя. Хто сказав, що все має бути справедливо? (Цим викличете в дитині відчуження та ще більше засмутите її.)
Заздрість — це гріх. (Дитина засвоїть, що ви не можете допомогти їй упоратися з важкими почуттями.)
Не турбуйся, всім дістанеться однаково. (Вам зовсім не тре­ба прагнути до точності.)

 

ЖАДІБНІСТЬ 

Щоб діти навчилися дружити, важливо, аби вони зрозуміли, що треба ділитися з іншими. Дошкільникам це робити важко. Спостереження показують, що діти починають більш охоче ділитися з іншими, коли бачать, як діляться одне з одним не до­рослі, а саме їхні ровесники.

Як потрібно говорити?

Намагайтеся попередньо обговорити можливість того, що доведеться ділитися з іншими. Так ви допоможете дитині навчитися співпрацювати.
Співчувайте, якщо це необхідно: «Не завжди приємно уступати іншим. Знаю, що тебе це може засмутити. Але іноді, навпаки, від цього стає приємно».
Учіть дитину думати: «Тобі не обов'язково ділитися з ін­шими, якщо ти не хочеш, але я боюся, що наступного разу твої друзі не захочуть ділитися з тобою».
Хваліть дитину за бажання ділитися з іншими, підкресліть, що приємно дарувати радість: «Я помітила, що твій друг поді­лився з тобою цукеркою. Адже тобі це було приємно? А як би ти почувався, якби він не захотів із тобою ділитися?».

 

Як не потрібно говорити?

Погано бути жаднюгою. (Висловити свою думку можна, не докоряючи дитині.)
Якщо ти не поділишся з іншими, я покараю тебе. (Чи дійсно важливо, щоб дитина ділилася з іншими прямо тут і зараз? Ви можете одержати від неї згоду, але також: можете збіль­шити проблему. Якщо ваша дитина відчуває, що нічого не може назвати своїм, то потім вона ще менше захоче поступатися своїми речами.)
Оскільки за твої іграшки платила я, то насправді вони мої, а не твої. І я говорю тобі, щоб ти дав іншим погратися моїми іграшками. (Це не пройде, особливо пізніше, коли ви станете ви­магати від дитини, щоб вона прибирала свої іграшки.)

 

ЧОМУ ДІТИ БРЕШУТЬ? 

До чотирьох років у дітей немає потреби говорити неправду. Дитина робить усе, що їй заманеться, вважаючи це правильним і чесним. Після чотирьох починає запитувати себе: за що і чому її покарали.

Малюк обожнює розіграші. Він насолоджується, вводячи вас в оману, зайвий раз прагне довести, що виріс, що в чомусь навіть перевершує вас: адже ви повірили йому. Але розі­граш — це не неправда.

Малюк вводить вас в оману фантазію. Свої фантазії він не вважає неправдою. Вони — правдива ви­гадка.

Причини неправди:

дитина не розуміє, що неправда заслуговує осуду, що це непристойно;
безневинна неправда є засобом, який полегшує життя. За допомогою неправди можна одержати бажане, те, що не­можливо одержати інакше. Малюк вигадує казки й фантазії та прикрашає ними своє життя;
малюк бреше, коли впевнений, що ви здатні «муху» пе­ретворити у «слона». Він замальовує свій безневинний вчинок неправдою;
за допомогою неправди дитина уникає покарання;
неправда для свого порятунку, ввічлива неправда (хочу ходити в дитячий садок, люблю бабусю тощо);
намагається привернути увагу до себе будь-яким чином;
наслідує дорослих.

Як треба поводитися з маленьким брехунцем?

Зрозуміти можливу причину неправди і проаналізувати її.
Відповісти на запитання: маля збрехало ненароком чи нав­мисно.
У чому ваша провина?
Можливо, у вас завищені вимоги до дитини, або вона вас наслідує.
Чи не спровокували ви самі обман спокусами або запитаннями-пастками?
Яку інформацію дає неправда?
Гляньте на себе збоку й тверезо оцініть ситуацію.
Чи не почувається дитина знедоленою в родині?
Чи не порівнюєте ви дитину з іншими дітьми, занижуючи її самооцінку?
Чи має малюк право говорити «нечемну правду», виявляти негативні емоції?
Чи не завантажений малюк непосильними турботами або справами?
Чи не надто ви опікуєте маля?
Чи не часто вторгаєтеся в його інтимний світ.
Чи не наслідує дитина своїх однолітків?
Чи не копіює вас, будучи несподіваним свідком, як ви маніпулюєте неправдою?
Чи не боїться покарань?
Щойно вам здається, що ви знайшли причину неправди, намагайтеся допомогти дитині.
Якщо причина неправди залишилася невідомою, не на­падайте зопалу на дитину.
Не дратуйтеся і не придумуйте способи розправи, ма­люк — не злочинець, він усього лише малюк, який іще не знає, як діяти в цьому світі, як вистояти. Треба пояснити, чому необ­хідна чесність, що потрібно робити в подібних ситуаціях.
Якщо дитина сама зізнається в неправді, не карайте, слід підбадьорити її, аби повірила у власні сили.
Якщо дитина не хоче зізнаватися в неправді, розкажіть їй казку про те, до чого призводить неправда.
Якщо ви точно знаєте причину неправди, скажіть одразу, що вам усе відомо, а не накидайтеся на дитину із запитаннями-пастками.
Малюк повинен розуміти, що ви не можете змиритися з неправдою, будь-яка брехня вам далека.
Навіть неправду для порятунку намагайтеся обговорити і підказати інші виходи в подібних ситуаціях.
Прагніть частіше заохочувати щирість дитини. її забави не повинні бути пов'язані з обманом. Вона має знати, що розі­граш не такий уже й безневинний.
Уживайте заходи для усунення дискомфорту в родині, щоб малюк не почувався знедоленим.
Намагайтеся зробити все, щоб у дитини не було заниженої самооцінки. Не скупіться на заслужену похвалу.
Не розпалюйте суперництво й ревнощі між дітьми.
Турботи маляти мають бути лише вікові, справи — по­сильні. Надмірна опіка йому не потрібна.
Коли маля обманює, наслідуючи однолітків, утрутьтеся в їхні дружні стосунки та, за потреби, припиніть.
Коли дитина копіює вашу поведінку, задумайтеся про це. Щоб навчити чесності, необхідно самому бути чесним.
Запам'ятайте: маленький брехунець — великий психолог. І тому з реакції на його обман він робить висновок, як насправді ви ставитеся до нього.

 

ДИТЯЧІ КРАДІЖКИ

Причини крадіжок:

маленька дитина не краде, а бере при всіх, аби пограти­ся, насолодитися річчю, не розуміючи відмінності між своїм і чужими;
прагнення привернути увагу до себе, «купити» друзів. Діти можуть щедро роздарувати украдене, не скориставшись речами;
відчуваючи дефіцит любові й ніжності, дитина може вкрас­ти річ у людини, яку обожнює;
наслідування дорослого або свого ровесника. Якщо до­рослі в родині носять із роботи все, що можна взяти, дитина вважає, що це — норма поводження;
ознаки або симптоми психічного відхилення.

Як треба поводитися з дитиною, яка щось узяла або бере без дозволу?

Не лютувати й не демонструвати негативних емоцій.
Не повідомляти про надзвичайний стан у родині, а поста­ратися заспокоїтися й відшукати можливу причину злодійства.
Коли дитина — «вікова» злодюжка, поясніть відмінність між своїм і чужим: що це значить і чому чуже брати не можна.
Підіть разом із нею й поверніть чужу річ її власникові, але зробіть це так, щоб дитина не почувалася зганьбленою.
Намагайтеся роз'яснити малюкові, що лише свою річ можна взяти, не запитуючи нікого, а чужу — ні. Якщо раптом йому захочеться щось чуже, він зможе взяти його лише тоді, коли одержить дозвіл.
Не спокушайте маля, мимоволі роблячи доступним не­доступне.
Задумайтеся, чи досить вашій дитині ніжності. Можливо, вона відчуває її дефіцит.
Поводьтеся так, щоб дитина могла вас наслідувати й бути порядною, як і ви.
Намагайтеся зрозуміти світ друзів дитини.
Учіть маля відповідальності за власну поведінку.
Малюк повинен знати, що якщо він не зізнається в кра­діжці, то це спричинить розслідування батьків або інших людей. Рано чи пізно злодійство розкриється, й доведеться віддати вкрадену річ. А це набагато гірше, ніж одразу сказати правду про те, що трапилося, і нехай дитина це засвоїть назавжди.
Якщо ви стали несподіваним свідком злодійства, скажіть чесно про все дитині.
Коли дитина краде безпричинно й постійно, необхідно по­казати її психоневрологові та провести призначену ним корекцію.
Дитина має знати, що мама з татом не схвалюють зло­дійства.

Як не треба поводитися з дитиною, яка щось узяла або бере без дозволу?

Кричати, лаяти.
Повідомляти всім про надзвичайну подію в родині.
Вважати, що з дитиною сталося щось непоправне.
Таврувати, ганьбити малюка, називати злочинцем при всіх.
Обрушувати шквал негативних емоцій на дитину.
Повторювати, що малюк поганий, що ви не любите його, що він нікому не потрібний, і не шукати причини злодійства.
Не запитувати себе: чому він це зробив? Навіщо й чому так учинив?
Довідавшись причину злодійства, не спробувати вирвати її корінь,
Навмисно дитину позбавити того, чого вона потребує сьогодні.
Не намагатися пояснити, у чому відмінність між «твоїм» і «моїм», «своїм» — «чужим»; чому чуже брати не можна.
Спеціально спокушати, роблячи доступною будь-яку річ.
Не звертати уваги на те, що багато друзів дитини — з «поганого товариства».
Розповідати про власні витівки і красти в присутності дитини.
Дозволяти брати все в батьків без дозволу. Побачивши, що дитина щось узяла без дозволу, зробити вигляд, що не помітили.
Показувати дитині, що вам байдуже,чи вкрала вона щось.
Негласно схвалювати її, а тим паче говорити про це.
Не звертати уваги на те, що дитина безпричинно краде все, що потрапляє під руки.
Не показувати дитину фахівцеві.

 

ДИТЯЧА ВПЕРТІСТЬ 

Упертість — доля гордих, своєрідна захисна реакція дити­ни, що має почуття власної гідності.

Упертість — броня проти залежності від батьків. І якщо ви намагаєтеся таку залежність підтримувати, подумайте про особистість дитини.

Адже ви її ламаєте.

Як треба поводитися з маленьким упертюхом?

Звинувачуючи свою дитину в упертості, подумайте, чи не вперті ви самі. Чи досить у вас фантазії та уяви, щоб переключи­ти впертість дитини на щось захоплююче й цікаве, що відповідає тому напівказковому світу, в якому вона живе? Чи вмієте ви від­різняти відтінки взаємин, опираючись на темперамент дитини, чи вам необхідна лише її беззаперечна покірність? Проаналізуйте свою поведінку стосовно маляти. Чи не принижуєте ви його?
Якщо дитина вперта, задумайтеся, чи немає вашої провини в цьому? Вона справді вперта чи просто є жертвою конфлікту в родині і наслідує своїх батьків?
Задумайтеся про те, що її мучить. Така поведінка зазви­чай супроводжує тривалий, безвихідний для дитини емоційний стрес. Шукайте джерело стресу. Якщо стрес не припинився, це шлях до неврозу.
Урахуйте, що коли малюк збуджений і непосидючий, невгамовний і не доводить до кінця розпочату справу, ваші зауваження ще сильніше збуджують його і роблять упертішим.
Коли така дитина загальмована, всі ваші прохання ігнорує, задумавшись про щось своє, а ви квапитеся, поспішаєте, вам дуже ніколи, а дитина байдужа до цього, своєю повільністю нібито навмисно бажає вивести вас із себе, — не оголошуйте війну впертості, а краще порадьтеся з психологом, постарайтеся зробити все можливе, щоб знайти найменший привід похвалити впертюха.
Щоб упертість не ускладнювала ваше життя й життя ва­шої дитини, не створюйте собі штучних проблем. Згадайте себе в дитинстві.

 

АГРЕСИВНА ДИТИНА

Агресивність дитини — це насамперед відображення її вну­трішнього неблагополуччя, невміння адекватно реагувати на по­дії, що відбуваються навколо.

Звичайно, є такі діти, спілкуватися з якими — задоволен­ня. Але не всі дошкільники належать до цієї категорії. Майже в кожній групі трапляється хоча б одна дитина з ознаками агресивної поведінки. Вона нападає на дітей, ображає їх, б'є, відбирає іграшки, грубо висловлюється, стає загрозою в колек­тиві. Цю забіякувату дитину важко прийняти такою, як вона є, а ще важче її зрозуміти.

Агресивність дитини — відображення внутрішнього небла­гополуччя, невміння адекватно реагувати на події. Дитина при цьому почувається знедоленою, нікому не потрібною. От вона й шукає способів привернути увагу дорослих і однолітків. Таке світовідчуття формується в сім'ї.

Агресивна дитина сприймає світ як ворожий і намагається захиститися, завоювати своє «місце під сонцем». Дитина не знає, як інакше можна боротися за виживання в цьому світі. Такі діти не можуть самі оцінити свою агресивність. їм здається, що весь світ хоче скривдити саме їх. Виходить замкнене коло: агресивні діти бояться й ненавидять оточуючих, а ті — бояться їх.

Агресивні діти потребують розуміння й підтримки дорослих. Вони б'ються, кусаються і лаються саме тому, що не знають, як чинити інакше. їхній поведінковий репертуар стереотипний, убогий і обмежений. Якщо ми, дорослі, надамо їм можливість вибору способів поведінки, то наше спілкування з ними станс ефективним і приємним.

 

 

 

        

 


1
2